Час розглянути одну з найцікавіших сторінок життя Запорозького Гарду, а саме рибний промисел. Ці риболовецькі споруди, які називали гардами, і дали назву цього місцю. Гард в якості географічного топоніму згадується у архівних документах та картах щонайменше з початку XVIII сторіччя. Для запорожців рибальство було важливою частиною економіки й повсякденного існування.
Риболовецька споруда Гард являла собою спеціальну загату, що будувалась між берегом та островом або між двома сусідніми островами. Конструкція складалася із дерев’яних сволоків, міцних кілків і плетених лісок. Ці елементи встановлювались так, щоб течія спрямовувала рибу прямо в пастку. Запорожці гарно вивчили поведінку риби, сезонні міграції та особливості течії Південного Бугу, внаслідок цього місця для гардів обирались завжди з великою точністю.
Вилови були справді вражаючими. За декілька годин роботи можна було навантажити п’ять або навіть шість возів великої риби. Найціннішими вважалися вирезуб та рибець, які на той час у великій кількості водилися в Бузі. Риба була не лише елементом раціону козаків, а й важливим товаром: її сушили, солили та постачали в інші регіони.
Рибальство на гардах було справою організованою. Воно відбувалось під контролем паланкової адміністрації, а право користування гардом часто здавалося в оренду. Ця традиція зберігалася навіть після зникнення Запорозької Січі. У XIX-XX століттях гарди продовжували використовувати місцеві мешканці.
Останній раз гард у цих місцях ставили у 1945 році. Життя річки змінилося із будівництвом Олександрівської гідроелектростанції у 1927 році. Зі зведенням греблі природний ритм Південного Бугу було порушено: швидка течія на порогах ослабла, змінився рівень води, а річка втратила зв’язність між окремими ділянками. Це стало перешкодою для сезонних міграцій риб та позбавило їх традиційних місць нересту. Як наслідок, чисельність та видовий склад багатьох видів риб різко скоротилися. Після будівництва гребель річка втратила безперервний зв’язок із морем. Осетрові більше не могли підніматися до традиційних нерестовищ, а затоплення порогів призвело до замулення твердого кам’янистого дна, необхідного для розвитку ікри. Сьогодні всі осетрові України перебувають під загрозою зникнення та занесені до Червоної книги.
У наш час залишки гарду ще можна побачити серед каміння Південного Бугу. А спогади корінних мешканців допомагають скласти уявлення про те, як працювала ця унікальна риболовецька система – приклад гармонійного співіснування людини і природи.